Вчора ввечері славне місто Київ накрило туманом. Це досить звичайне явище для пізньої осені. Туман приходить… і лишається. У мене навіть склалося уявлення, ніби провести тиждень, а то й два під покровом туману, це для Києва найпльовіша справа.”Велике занурення” просто не може пройти непоміченим. Воно безпосередньо впливає на життя городян:Наприклад, кілька разів на день в організмі виникає непереборне бажання кинути все, взяти фотоапарат та штатив та піти у місто за фотками. Але, хоч тумани у нас бувають щороку, лише одного разу – далекого 2003 року мені вдалося реалізувати цей намір. Я блукав парком КПІ і фоткав кожен кущик. Неквапливо переставляв штатив, довго чаклував над непристосованою до нічних зйомок цифромильницею, терпляче чекав на завершення нескінченної 5-секундної витримки. Пишу це і сам собі заздрю.Зараз часу на фотосесії немає, та й фотоапарата відповідного немає. Тому все що я можу собі дозволити, це завмерти на секунду в той момент, коли двигун машини вже заглушений, двері прочинені, одна нога ще всередині, а друга вже торкнулася землі. Завмерти, подивитися на райдужний ореол навколо вуличного ліхтаря, зробити пару глибоких затягувань туманом і знову кинутися навздогін за вічно вислизаючим часом.
Потрібно поспішати, а поспішати в тумані досить складно. Знайомі контури будинків та вулиць Києва різко перестають бути 100% детерменованими. З’являється якесь мале зерно сумніву, яке змінює сприйняття. Дорога від крапки до точки подовжується, не додавши жодного метра.Зате додають сивого волосся божевільні пішоходи, що відчайдушно ігнорують підземний перехід (напевно бояться пірнути в підземний туман).Поки сидів сьогодні за кермом, жваво цікавило питання, чому на цій вулиці туман є, а на сусідній ні. Але влаштовувати з цього приводу інтернет-розслідування, мабуть, уже не стану.Згадалося, як сиділи у хмарі на підходах до Базового табору Мачапучарі у Непалі. Увечері я вийшов із притулку і спробував знайти умивальник. Але ліхтар на голові вихоплював із темряви лише нескінченні міріади частинок вологи. Тоді я здогадався зняти ліхтарик та опустити його на рівень пояса. Видимість значно покращилася (так от як працюють протитуманні фари!), я знайшов умивальник, почистив зуби і на сон прийдешній пограв трохи в джедаєв з кимось невидимим із сусіднього притулку – у густій хмарі найменший ліхтарик створює промінь не гірше легендарного лайтсейбера.
Я так довго писав цей пост, що настільки вихваляючись туман майже розвіявся. Шкода, а я тільки зібрався повісити на балкон миготливий червоний ліхтар – щоб літак випадково не заблукав і не залетів до мене в кватирку.Їжачок! Е-е-е-ж-і-і-к!Конячка! Ау-у-у!
