Нарешті мені трапилася легка і абсолютно стандартна книга. Жодних сюрпризів (навіть останній розділ не здивував), все передбачувано і знайомо. Відразу згадалися пізні Стругацькі – “Безсильні світу цього” та “Пошук призначення”, акунінська “Фантастика”, та й Лук’яненко здається теж писав щось у цьому ключі.А ось на Пєлєвіна (Каганов його, Стругацьких та Лук’яненко вважає своїми вчителями) зовсім не схоже – не вистачає шумерських богинь і взагалі книга недостатньо моторошна. Місцями навіть комедійна (Ні, а ну а скока ти хочеш? — не вгамовується мужик. — Скока? — Не, а скока це, ...) хоча більше віддає коміксом. Адже це класичний сюжет коміксу – простий хлопець отримує суперздатності (і суперворогів у комплекті).
Але найголовніше, що незважаючи на деякі недоліки, книга свою роботу робить, цільову групу “чіпляє”. Цільова група в даному випадку це хлопці схожі на головного героя – комп’ютерні розумники, скромні напівботаніки, що самостверджуються головним чином у власних фантазіях. У свій час я сам був таким (до того як мене викрали прибульці і наділили суперздатністю писати проти вітру) і знаю проблему (боротьби зі світовими змовами) не з чуток :)Бісить тільки незрозуміле навіть шизофренією “туплення” героя в деяких епізодах. Воно викликало бажання перемотати чи взагалі зупинити аудіокнигу (я, як завжди, слухав, а не читав очима).
