Коли мій п’ятирічний син після кількох місяців, проведених на морях та у бабусь з дідусями, повернувся до міста, потрапив до своєї кімнати, він звичайно ж насамперед поліз у ящик з іграшками. Я сказав ящик? Насправді за обсягом ця хрень наближається до вантажного контейнера – іграшок у нас неміряно.Я вже уявив собі, як він з радістю і цікавістю вивалює на підлогу весь цей пластмасовий мотлох, перебирає призабуті іграшки, намагається грати всім відразу, а я бурчу на нього і закликаю до порядку. Але не тут було. Цього вечора до іграшок дитина так і не торкнулася. Понад годину він спокійно сидів на одному місці (!!!) і гортав рекламний буклет LEGO. Іграшки намальовані виявилися привабливішими, ніж реальні, але нудно «свої» цяцьки.Виходить, що найкраща іграшка та, яку ще не купили. З психологічної точки зору тут все ясно – заборонений плід солодкий і таке інше. Але з погляду батька (і споживача) ідею можна «крутанути» набагато цікавіше. Щоб максимізувати кількість задоволення, яку отримує дитина від кожної нової іграшки, треба спробувати більше уваги і часу приділяти підготовці до покупки. Обговорювати вибір, порівнювати, розглядати фотки в інтернеті, купувати бажану іграшку не відразу, а після тривалого періоду очікування і «слинотечі». Ідеально було б згодом підвести до ідеї накопичення коштів для покупки (на противагу пасивному очікуванню манни небесної чи кредитної схеми шопінгу).
Звичайно, можна було б поміркувати про прищеплення дітям відрази до речейства та споживчої форми існування, але це було б чистою демагогією. Я і себе не можу відвернути від прагнення до нових речей, а вже у дитини бажання горять так, що не погасиш і морем.
