Прощавай розум – так я хотів назвати, цю статтю про фільм Мартіна Скорсезе “Острів проклятих”.З перших кадрів я зрозумів, що кіно мене захопить і не треба цьому чинити опір. Не треба намагатися все зрозуміти і передбачити розкриття таємниці. Це тільки завадить чаклунству. Режисер знає свою справу і все буде красиво!Жодного MTV-шного миготіння, і нескінченних “бубух-бах-дих”-розвитків сюжету. Знято дуже спокійно. Але ось “спокоєм” тут і не пахне…
Цитата з класики.
В “Острові проклятих” немає нічого нового, але старе так добре пошитий і підігнаний один до одного, що не може бути й мови про пил століть.Перше, що спадає на думку це Хічкок. Я до ладу не дивився його фільмів, але не впізнати почерк майстра саспенса просто неможливо. Потоки неприродно яскравої крові, демонічна природа та музика-музика-музика.Друге, це сюжети-перевертні на кшталт “Бійцівського клубу”, “Шостого почуття” та купи інших. Це коли під завісу нарешті тобі дають зрозуміти, що все було не так. Осяяння запізніле, але в цьому весь кайф.Безсмертні образи буквально сидять один на одному – Ганнібал Лектор, Особлива думка (вбивство на озері, пошук правди всупереч усьому), Політ над гніздом зозулі, Дзвінок, Дванадцять мавп. А гуманна психіка на острові? Особисто для мене це пряме посилання до “Чорного ченця” Акуніна, який, у свою чергу, – суцільна компіляція з класики.Найкумедніша асоціація викликана перекрученою особою шизеючого персонажа ДіКапріо – вилитий вічний страждальник Фродо (Елайджа Вуд) з екранізації “Володаря кілець”.
Спливаючі бульбашки.
Після розкриття “істини” (у лапках бо ця істина мені не подобається і приймати її я не хочу), в голові мимоволі починають спливати бульбашки спогадів. Вони спливають, лопаються і відкривають відсутні фрагменти головоломки. Раптом розумієш, чого так насторожилася охорона, коли федеральні маршали зійшли з порому. Розумієш, що означала сцена з незручним витягом кобури з-за пояса, і кому адресувалася записка “Біжи!”.
Віра в себе.
Бравий федеральний маршал був приречений. Він дав переконати себе, що є психом. Я страшенно перепереживався, спостерігаючи за тим, як Тедді крок за кроком визнавав своє безумство. Безумець! Поки ти віриш у себе, у свою непорочність, ти невразливий. А сумніви чи тим більше каяття – прямий шлях у небуття.З іншого боку, у небуття вирушає один “ти”, а на його місці виростаєш “ти” новий. Нове – це так цікаво. Може, й не варто чіплятися за старе?Думаю, що зміна самоідентифікації – досить ефективний спосіб зміни реальності. Треба б переконати себе у власній фінансовій геніальності. Може розбагатію.
Ще раз про кіно.
Фільм чудовий. Дивився і посміхався. Не тому, що було смішно – навпаки моторошно, просто відчувати і сприймати це так приємно, а в цьому фільмі почуття не залишають глядача ні на хвилину. Страх, цікавість, огида, агресія, смуток змінюють один одного та захоплюють за собою (прямо на “Острів проклятих”).