Писати докладний звіт про турецький похід, що нещодавно завершився (Лікійською стежкою), мені ніколи. А вперто мовчати теж не хочеться, та й фотографіями хочеться поділитись. Тому цього разу свою розповідь я оформлю у вигляді коротких коментарів до знімків – жодної хронологічності та повноти, просто фрагменти мозаїки.Можливо пізніше з’явиться і відеозвіт.
Це важкодоступна і дика частина каньйону Гойнюк. Від каньйону Гармонії (загальновідоме місце для запливу в касках, гідрокостюмах і спасжилетах) нас відокремлює всього 2 кілометри, але щоб пройти їх нам минулої ночі довелося 5 годин виписувати кренделя по гірських стежках безперервно обмацуючи місцевість променями ліхтариків. З рівним місцем для табору тут зовсім біда, це вам не Крим з його комфортними плоскими лужками (ось уже не думав, що колись так скажу).
Щоб поглянути на цю бухточку мені довелося трохи пограти в скелелаза підіймаючись на довгий скелястий мис, що відокремлює це місце від плоского та рівного пляжу долини Чиралі. Під хмарами на задньому фоні сховався турецький Олімп, про який я ще багато напишу сьогодні. А в хвойному лісі, що покриває береги, в’ється стежка на Текірова і Фаселіс, якою я збираюся пройти в одному з наступних походів Лікійською стежкою.
Вчора ввечері ми вийшли до цих урвищ і заночували біля хатини з шикарним видом на долину Адрасана. Півночі дув сильний вітер і було ясно, що погода зміниться. І справді – ранок зустрів нас штилем і спекотним сонцем. Саме час діставати сріблясту парасольку. Ми поспішаємо вниз назустріч помідорним теплицям та магазину в Адрасані, де гурт вперше познайомиться з турецьким йогуртом та іранськими персиками.
Наше сходження від сідловини до вершини Олімпу тривало дві години, і весь цей час головним краєвидом для нас було плато Бейдаг, витончено декороване сніжниками (однаково пряник з глазур’ю). Ця громада відокремлена від Тахталі широкою долиною і тим не менш справляє враження “нависання” і ніби дихає в потилицю. Дивитися на освітлений ніжним ранковим сонцем конус Акдага (3070м, найвища вершина плато Бейдаг) було тепло і приємно – ми самі від початку і до самого кінця сходження сиділи в глибокій тіні гори і не те щоб сильно мерзли (+4), але трохи сумували за сонячного світла.
Руїни античного міста Олімпос гарні своїм украй вигідним розташуванням. Поруч море з гарним пляжем, поряд річка (прісна вода для полоскання після моря), а самі руїни (і люди, що їх вивчають) приховані від палючого сонця справжніми джунглями. Ми провели в цих райських кущах дві години, неквапом походжаючи стародавніми вуличками і фантазуючи на теми античного побуту. На пляж не хотілося, а ось можливість посидіти в тінистих руїнах римських лазень і побалакати “за життя” довелася дуже доречна.
Правду кажучи, місцевість на фотографії більше нагадує африканську саванну, ніж середземноморський пляж. Туди б пару жирафів та композиція “Сафарі в Серенгеті” готова. Гора МусаДаг на задньому плані це, звичайно, не Кіліманджаро, але теж непогано. Навіть коли стоїш там і дивишся очима (вуха давно чують звук прибою – їх не обдуриш), море помічаєш не відразу, оскільки воно на пару метрів нижче рівня цього шматочка Африки. Путівники стверджують, що на цей пляж виповзають відкладати яйця морські черепахи, тому тут не можна втикати парасольки в пісок, ставити намети та світити ночами ліхтарями та фарами. Наш кемпінг всього за 100 метрів праворуч, і вночі ми трохи побродили у пошуках черепах, але нікого не знайшли – видно ще рано, приходьте за місяць.
Підйом на Тахталі (2365м) був, як на мене, кульмінацією гірської частини походу. Цей захід дуже нагадував справжній альпіністський штурм. Щоб застати вершину чистою, без хмар, ми стали темно (о 4 ранку), коли температура за бортом була аж -1 градус. Трохи відігрілися біля вогнища, швидко попили чай і, сховавши рюкзаки, поскакали на вершину. Ми знали, що там нагорі є станція канатної дороги, на кшталт кримської на Ай-Петрі, і розраховували побалуватися чаєм і там, але заклад був ще закритий. Зате ніхто не заважав нам насолоджуватися вершиною і не бурчав, коли ми позичили столик із кафе, щоб використати його замість штатива для групового знімку.
Дуже душевне місце. Ми прийшли сюди втомленими і добре просмаженими після подолання мису Гелідонія і знайшли бухту, хоч і трохи засмічену (місцеве населення вибирається іноді на пікніки), але з явними задатками раю на землі. Стоянка прямо на березі, поруч прісна вода, душ, над головою тінисті сосни, під ногами найчистіше блакитне море (саме тут ми бачили восьминога). Другого дня, на півдорозі до Караозу у цьому ж прибережному лісі ми знайшли хамелеона. Екзотика, однак.
Після досить похмурого лісу та нескінченного набору висоти ми раптом вивалюємося на відкритий схил, залитий сонячним світлом. Величезні дерева (справжні біблійні кедри), що ніби вийшли з казки, химерні, з’їдені карстовими каналами скелі і нереальна тиша. Я дивувався, де ж люди, чому ніхто не стоїть тут на колінах і не молиться на цю красу?
