Чергова книга з “престижною” назвою та розвеселим, як виявилося, змістом. Якщо так буде продовжуватися, то рано чи пізно я візьмуся за читання Старого завіту мовою оригіналу – там теж, напевно, багато цікавого приховано.Я читав (слухав) “Тропік Раку” в поході по Туреччині. Звичайно, туристам було цікаво, що таке слухає їх інструктор і вони неодноразово вганяли мене в ступор проханням розповісти про що книга. Далеко не з першого разу мені вдалося відповісти їм щось зрозуміле.Це книга про лікування брудом, відповідав групі. Так-так, паризький бруд має дуже цілющу дію на душі представників творчої інтелігенції. Маловідомому американському письменнику, наприклад, вона допомогла знайти свій стиль і дала альтернативну систему цінностей замість “американської мрії, що перегоріла”, яка не дивлячись на всю свою білозубість, енергійність і позитивність викликала у автора тільки напади нудоти.
Спочатку велика кількість бруду і відсутність сюжету в книзі трохи бентежило мене. Але через кілька розділів я адаптувався до атмосфери пересиченої парами спирту та сперми, і навіть частково почав розуміти красу і сенс подібного життя. Ну і Париж, чарівне місто, показав мені ще одне своє обличчя – живе та незвичайне.На жаль, через свою автобіографічність книга трохи затягнута і останні глави мені довелося “брати штурмом”. Але за це я був винагороджений величезним блоком авторського тексту, де Міллер замість уже звичних описів своїх буднів видає на горясту пачку філософських міркувань.
Прикольно, що майже водночас у Франції жив і працював Вудхауз. На жаль (чи на щастя) він мешкав не в Парижі, а в Ле Туку і, наскільки я знаю, не заразився “тропіком раку”. Втім, підчепити цю болячку може лише той, хто щиро її бажає.Нелюдське розчулення викликали в мене монологи індуса Нанантаті. Читач аудіокниги з неповторною правдоподібністю передав м’який акцент індусів – “Я не особливий трЯхальщик, Енрі. Я більше не … жінок. Просто обіймаю їх і говорю різні слова … “Як музичний супровід аудіокниги були використані пісні Едіт Піаф. Це трохи анахронізм, т.к. на початку тридцятих (коли Міллер жив і писав у Парижі), Едіт ще не була відома і співала виключно на вулицях. Але ми не будемо чіплятися, тим більше що атмосфера дитинства (вона жила у бабусі – господині будинку розпусти) і юності Піаф цілком відповідали духу “Тропіка Раку”.
