“Про що говорять чоловіки” кіно, безумовно, хороше. Хвалити його (або лаяти) не дуже цікаво. Але поки я дивився це кіно, мені стало цікаво яка природа гумору. Коли людина сміється? Як “зробити” жарт?Якщо розглядати з цього погляду “Про що говорять чоловіки”, то тут все досить просто – я сміявся, коли впізнавав у героях фільму себе. Моя дружина чомусь сміялася набагато рідше, але й їй кілька разів вдалося впізнати себе, причому саме у позитивних (для цього фільму) чоловічих персонажах. Як ще один приклад “гумору на впізнанні” можна назвати мініатюри Незлобного з Камеді клаб (на противагу “гумору перебільшення” часто використовуваного Харламовим).
Але все-таки є у гумору теорія? Чи знайшлося у когось достатньо сміливості, щоб препарувати гарний настрій і розкласти все по поличках (у банках із формаліном)? Мені вдалося знайти кілька таких ентузіастів (про це в окремій статті).Але повернемося до наших баранів (баранчиків, баранчиків).Кіно “Про що говорять чоловіки” потішило мене позитивним поглядом на світ. Міста показані красивими до неможливості. Про Москву мені судити важко, але Київ я знаю добре.На початку січня я гуляв Подолом і тим самим Андріївським узвозом і на кожному кроці здригався від розрухи та занедбаності. А у фільмі герої їдуть-їдуть і раптом зупиняються прямо посеред Михайлівської площі (загалом це пішохідна зона). Чиста бруківка, яскрава квітчаста церква на тлі, жодної машини довкола – справжня сільська ідилія (у хорошому сенсі цього слова). Те саме і з Одесою, спочатку Дюк Рішельє (це центр міста), нічний клуб, але варто вийти за ворота, як дивом потрапляєш чарівний пісочний пляж.Кіно – це магія, за допомогою монтажу світ можна зробити прекрасним чи жахливим, кому що ближче. Чорнухи останнім часом і так вистачає, тож я вдячний авторам фільму за шматочок краси.Після фільму для мене залишилося невирішеним одне питання – чи існують насправді такі мужики, які обговорюють своїх жінок із друзями (саме це робили герої більшу частину фільму)? Якось це по-жіночому:) Чи це теж монтаж?
