Коли я сідав за чергову книгу про пригоди черниці-детектива, то нічого особливого від неї (книги) не чекав. Просто хотів “відпочити” після трохи важкого Еко. У принципі так і вийшло. Читалося легко, зупинятися не хотілося, нудьгувати не встигав. Але… Які ж будуть “але”? На початку кожної акунінської книги я щиро захоплююся автором. З кожним новим абзацом він “навішує” на сюжет все нові і нові теми, і кожна наступна цікавіша і масштабніша, ніж попередня. Перспектива занурення в таємницю зачаровує та кличе ковтати сторінку за сторінкою.Але проходить зовсім небагато часу, я помічаю що прочитав вже 2/3 книги, а нагромадження ідей тільки перестало зростати. Йому не встигнути: (
За пару сотень сторінок, що залишилися до кінця, автор напевно не зможе розкрити всі порушені теми. Я згадую, що минулого разу було так само.Адже це легкий жанр – швидка зміна декорацій та ідеологій життєво необхідні, щоб не дати читачеві прийти до тями. Тож це не можна назвати недоліком. Акунін – молодець, працює дуже якісно. На відміну від голлівудських сценаристів, він не розкидається ліворуч і праворуч тупиковими сюжетними лініями, по суті одноразовими підставками, під видовищну сцену.Навпаки, мені з перших сторінок достеменно відомо, що КОЖНА рушниця повішена автором на сцені обов’язково вистрілить. Немає зайвих деталей і незайнятих у сюжеті персонажів. Оповідь на величезній швидкості нестиметься крізь час і простір, закладаючи шалені віражі серед розставлених декорацій. Світло прожектора на мить вихоплює з темряви черговий доказ, божевільний паровоз зачіпає краєм крила світову проблему і… проноситься далі.
У мене є версія. Акунін робить рекламу, пускає в прокат карколомні відеотрейлери, покликані заманити читача у світ серйозної літератури. Хоч я читаю і багато, а з класикою знайомий погано – шкільна програма, що давно вивітрилася з голови. Мене, і таких я так, акунінські дайджести інтригують. Інших, більш підкованих читачів вони напевно зігрівають теплими моментами впізнавання. Приємно зустріти старих знайомих, навіть якщо зустріч відбулася у цирку.До речі, про знайомих. Тамплієри, набіги у Святу Землю, питання антисемітизму, псевдо-мужеложці, магічні ритуали і пристрасть до підземель з “Маятника Фуко” (попередня “моя” книга), дуже вже плавно перейшли в “Пелагію та червоного півня”. Хоча, брешу – тамплієри до Акуніна не доїхали (по двоє на одному коні далеко не заскочиш). А все інше довелося новому авторові дуже до речі. Пазл продовжує розростатися.І ще трохи про знайомих. Акунін привчив своїх читачів легко розлучатися з героями. Чик-чик і нема. Герой загинув геройською смертю. Це відбувалося настільки часто, що моє читацьке серце огрубіло і перестало оплакувати улюблених персонажів… Борисе, чому ти замочив Бердичевського? В останній книзі він став таким кльовим!P.S. Сильно-картуючий Христос це так мило. Цікаво, навіщо Акунін придумав цю деталь? Я до останнього боровся зі спокусою впізнати в Мануйлі вічномолодого Володимира Ілліча, хоча крім картавості жодних інших спільних рис у цих пророків не помічено.P.P.S.Образ Ісуса в сучасній російськомовній літературі розглядається в дослідженні А.М. Лобіна.
