ЖЖЖЖ-Д-Д-Д-Д-ЖЖЖЖ-Д-Д-Д-Бах!!! – саме так відгримів у Києві великий та жахливий Rammstein 9 березня 2010 року. Вирушаючи на концерт, я завбачливо заткнув вуха ватою і тому для мене він був трохи тихішим (жжж-д-д-д…), але загальний принцип все одно той же, та й очі ватою не заткнеш – ЦЕ треба було бачити , це потрібно пережити.Я пишу цю рецензію з великим запізненням через 10 днів після концерту. Пристрасті встигли охолонути, мої власні враження встигли розбавитись чужими (я прочитав багато інших подібних відгуків). Але мені як і раніше є що сказати, про концерт Rammmstein у Києві.
Не аншлаг?
Від станції метро “Лівобережна” до виставкового центру стікаються люди. Але мабуть, не надто поспішають, бо натовп перед входами хоч і великий, але не вражає. На парковці багато вільних місць. Крізь натовп сюди-туди ходять спекулянти і тихо, але наполегливо пропонують купити квитків пачку і на додачу водокачку. Невже не аншлаг?З погляду розуму, що менше народу, то більше кисню у концертному залі. Тобто треба було б радіти. Але підсвідомо хочеться, щоб “наших” було багато. Приємно відчути свою причетність із чимось великим та сильним. І тому, хоч мене з цим натовпом об’єднує не надто багато (пристрасть до гучної ритмічної музики), проте сусідів по черзі я сприймаю як соратників по штурму фортеці, а не як конкурентів у боротьбі за місце під сонцем.
Пряме потрапляння.
Всередину потрапляю відносно швидко (проти інших концертів). Не встигаю навіть замерзнути (зима, сволота, не як не відступить) і занудьгувати. Більш досвідчені в концертних справах друзі потім розповіли мені, що на аналогічних заходах у Росії охорона працює набагато професійніше, а глядачі свідоміші (стають у лінійну чергу, а не течуть натовпом у вузьку вирву дверей). Але для мене сам факт потрапляння в зал взагалі БЕЗ Спізнення, був подібний до дива.Дорогою заглядаю в туалет. Там – все як треба: дим стовпом (накурено), інфернальні жінки (не старше 18 років), і майже немає черги. У сусідній кабінці хтось невтомно славить Rammstein (гучно кричить ¦назви улюблених пісень). Щиро захоплююсь його ентузіазмом та силою голосових зв’язок.
Підігрітий комбікорм.
На розігріві у Раммштайну сьогодні норвежці Combichrist. Насправді, це я потім уже заліз до Інету і дізнався, що вони норвежці, що грають TBM/Aggrotech, і взагалі існують давно, а не впали з неба спеціально для концерту у Києві. А “сьогодні” (у ніч концерту) я просто побачив на сцені чотирьох хлопців, що екзотично виглядають (вокаліст, два барабанщики і клавішник), над якими веселий банер “Combichrist”.Вокаліст живенько стрибав по сцені і хрипів, музиканти ЗОБРАЖУВАЛИ, що шалено грають. Я здогадуюсь, що насправді музика була більш-менш фонограмою. У такому формулюванні це звучить малопривабливо, правда?А насправді було чудово. Музика проста і ясна, чіткий ритм, соковиті барабани, практично нічого, крім барабанів і коротких простих рядків тексту “Fuck this shit!”. Барабанщики з клавішником може і придурювалися граючими, але робили це дуже енергійно та натхненно. Найголовніше – я реально почав розігріватися, стало цікаво, енергія пішла тілом.Звичайно, не все було ідеально – пісні надто затягнуті, барабанщики надто часто (а значить ненатурально) кидають палички та пляшки з водою у натовп. Ще засмутило те, що, прийшовши додому і викачавши пару альбомів Комбіхриста, я не почув нічого схожого на концертний драйвовий звук. Студійні альбоми були нудні та 100% синтетичні. Жодна гра життя. Чого не скажеш про шоу влаштоване ними для фанатів Раммштайна.
Електричка “На Берлін!”.
Ще в середині розігріву, я остаточно вирішив, що хочу дивитися Раммов не з гальорки, а прямо з-під сцени. Тому не зволікаючи, став просуватися в її бік крізь товщу людей, що веселяться. Поки що люди не встигли спресуватись і перші 10 метрів я протиснувся практично вільно. Але ряди зімкнулися і я зупинився. Нахабно продавлюватися не хотілося, адже тут усі свої.Тим часом гурт розігріву закінчив свій виступ і техніки почали демонтаж їхнього обладнання, яке втім почали ще самі музиканти (трохи розкидавши барабани по сцені). Мене здивувала та неквапливість, з якою йшла робота, хотілося швидше перейти основній страві. Звідки мені тоді було знати, що ще далеко не всі глядачі потрапили до зали, і концерт розпочинати ще зарано.Почали затікати ноги, що не на жарт схвилювало мене, адже минула лише година, а попереду ще як мінімум дві. Щоб розслабити лапки я злегка сперся корпусом на тих, що стояли попереду, заплющив очі і закимарив (робота ночами = вічний недосип).Мій легкий тиск на сусідів виявився дуже дієвим способом впливу. Самі того не помічаючи, вони пропускали мене і я, не прокидаючись, почав повільно (5 сантиметрів за хвилину, не більше) просуватися вперед. Декорації Комбікрайсту давно розібрали, а Раммштайном поки що й не пахло.Хм, а це ідея! Випустити одеколон або парфуми із запахом бензину, природно під маркою Rammstein. Ну ка, перевіримо по Гуглу, кого ще осяяла така ідея… Кейт Мосс? ??!!! Трохи не та людина, від якої я був готовий почути таку думку.Час минав, я просувався. Почав робити це більш свідомо. Кожні 5 хвилин, я ніби прокидався, потягувався, дивився на всі боки і вибирав напрямок для наступного “заїзду”. Коли повз з криками “пропустіть старого, і немічного пенсіонера (сліпого і глухого)” почав пропихатися дядечко, справді вдвічі старший основної маси глядачів, я зрозумів, що це мій шанс. Пенсіонер як криголам розсікав натовп і мені потрібно було лише влаштуватися йому в кільватер і не відставати. На Берлін, товариші! За Сталіна, за Батьківщину!
З пішаків у дамки.
Енергійний дядько давно зник кудись, а я практично біля мети – у третьому ряду від бар’єру. Більше ніхто не закриває огляду, сцена як на долоні. Правда про комфорт і мови бути не може – люди стискають з усіх боків. Спекотно і душно. Жаль, що я зняв тільки куртку – треба було роздягатися до футболки. Тепер уже пізно.Прямо переді мною охорона підхоплює під руки і тягне через бар’єр якусь дівчину з другого ряду! Що за чуда? Наводжу різкість і відразу все прояснюється – панно хрінова, вона майже непритомна. Так, ніжня ця справа – метал :). Добре, що я не взяв на концерт дружину.Концерт, до речі, як і раніше, затримується. Натовп починає хвилюватися і голосно звати улюблену групу. У відповідь, за завісою хтось “вибиває” акорд із гітари. Народ ще більше хвилюється. Натовп кілька разів сильно нахиляється убік. Бідолашні дівчата…Ще кілька металісток переходять із пішаків у дамки (переносяться через бар’єр за допомогою дбайливих охоронців). Найсмішніше, що аналогія з шашками-шахами абсолютна – шляху назад немає, якщо ти слабкий і хочеш вижити, треба прориватися вперед.Правою ногою намацую на підлозі щось довгасте. Цікаво… Але навряд чи вдасться подивитися вниз раніше, ніж завершитися концерт. А як він може закінчитися, якщо досі не розпочався?
Справжній Rammstein.
Урряя, шоу почалося! Невисокий чоловік переді мною починає так стрибати і трясти головою, що я просто змушений теж скакати на місці, щоб зберегти свій ніс. Насправді, стрибати зовсім не хочеться, весь енергетичний заряд, залишений Комбікрайстом, давно розвіявся. Доведеться знову розігріватись. Ненавиджу довгі антракти.Група на сцені працює чітко за планом. Все точно відповідає відео та фоткам з Московського, Пітерського та Мінського концертів. Почитати про всі спецефекти і приколи концерту можна в 20 фактів про концерт Rammstein в Петербурзі, про які ви хотіли дізнатися, але боялися спитати. “>рецензії на виступ Раммов у Пітері. У Києві все було так само, тільки без польотів Тілля над залом.
Дзвінок другові.
Посеред пісні “Sonne” хлопець ліворуч від мене дістає мобілку та набирає чийсь номер. Коли на тій стороні взяли слухавку, він піднімає телефон над головою та спрямовує у бік сцени. Правильно – гарною музикою, і гарним настроєм треба щедро ділитися із друзями.Дівчина з першого ряду часто-густо оглядається назад. Десь там застрягла в натовпі її менш енергійна подруга. Вони шукають очі один одного, щоб хоч так обмінятися враженнями.У перервах між піснями люди довкола мене відчайдушно кричать, їх переповнюють почуття. Я злегка заздрю їхньому щастю, бо мій кайф аж ніяк не сповнений.
Ефект невпізнання.
Мені не вистачає знання музичної термінології, але я все одно спробую пояснити. Для важкої музики характерна висока щільність звуку низькочастотному діапазоні. Між звуками нема великих перерв тиші. Гітари гудуть майже постійно. І для того щоб цей гул не зливався в суцільний “білий шум” треба дотримуватись певних умов.Ви не пробували слухати метал у машині? Якщо робиш тихо – музика губиться, якщо робиш голосно – починаються спотворення у басах. Потрібна золота середина. Саме цієї золотої середини гучності мені не вистачало на концерті Раммштайна у Києві. Зроби звукорежисер трохи тихіше звук гітар і музика відразу перестала б бути суцільним гулом і набула б більше ритму та пульсації.Найкраще звучали старі “негітарні” пісні на зразок Engel. Інші ж іноді важко було дізнатися (я не говорю про приспіви).Ну і для повного кайфу було непогано більше вільного місця в залі. Слухати Rammstein витягнувшись по стійці смирно, не дуже природно.
Даєш дискотеку.
Розмірковуючи над власними побажаннями, висловленими в попередньому розділі, я несподівано знайшов рішення. Метал – слухати вдома на гарній апаратурі, а шаленіти йти на дискотеку. Звичайну дискотеку з електронною танцювальною музикою. А з рок-концертів найчастіше ходити на акустичні. Даєш Rammstein Unplugged!Кирило Ясько 19-21 березня 2010 року.