Вчора ввечері сів і за пару годин прочитав першу повість з нової книги Пєлєвіна “Ананасна вода для прекрасної дами”. Вважайте це (сів та прочитав) першим компліментом твору.
А сьогодні всього за півтори години докладно переказав “Операцію Burning Bush” своїй дружині, яка взагалі-то Пєлєвіна недолюблює. Їй було цікаво. Це компліменти номер два, три і чотири.
Тепер перейдемо до критики :)
Я читаю Пєлєвіна вже 11 років. За цей час Пєлєвіна, як автора і генератора ідей, я вже чудово зрозумів і максимально сприйняв (як зрозумів до цього Акуніна, Доктора Хауса та рок-н-рол). Насправді можна було б відкласти цю книгу та не читати жодну з наступних. І нічого страшного, жодної гігантської втрати б не сталося, а навпаки вивільнився б такий потрібний час. Але чомусь я впевнений, що не вчиню так. Що пізнаючи нове в цьому світі, я періодично повертатимуся до давно осягнутого, як у свій будинок, де тепло і затишно.
Далі можна не читати.
Далі я буду захоплюватися продуманою схемою гріхопадіння Левітана (герой повісті), вихвалятися тим, що читав “Троянду Світу” і дивуватися, як це Пєлєвін вгадав, що останні півроку я тільки про релігію і читаю і його книга буде якраз “в тему” “. Всі.