У літаку.
Квитки нам видали без проблем. У літаку переважали молоді та трохи дикі непальці. Вони шуміли, безперервно телефонували і смітили. Найбільш пристойна з асоціацій, що виникли – сільська школа повертається з поїздки до столичного театру. Мене це не напружувало, на відміну від кілометрової черги до туалету.По бортовій мережі крутили відеоприколи, дивитися їх не хотілося, також читати. Повний облом. Вирішив поспати і не схибив.Прокинувся від яскравого світла. Сусіди із сусіднього ряду прочинили своє віконце. Там сяяло щось біле (може хмари?) і зубате (немає точно не хмари!). Це ж Гімалаї. Я спокійний, спокійний. Дивлюсь діловито і незацікавлено (вивернувши голову і звісившись через два ряди крісел), фотографувати ненамагаюся. Шукаю поглядом єдину гору, яку здатний упізнати – Мачапучаре.Внизу вже можна розрізнити ірушечні будиночки та поля, що приліпилися до схилів глибоких долин. Чомусь ця картина зацікавила мене набагато більше від далеких вершин і весь час до посадки я провів у спогляданні рисових полів.
Аеропорт Катманду. Непальська віза.
Вийшли на льотне поле. Перший вдих. Непал пахне бітумом. Не жарко, просто тепло, але сонце якесь пекуче. Кудись ідемо, треба заповнити папери на візу. Служитель квапить нас – незабаром прибуде не лоу-кост літак із купою іноземців і тут буде черга.Тарас забув свої фотографії у рюкзаку. Добре, що прямо в залі є будочка фотографа (працює за рупії) та обмінка (курс не пам’ятаю). 4 фотки коштували 450 рупій.Поки поралися з анкетами та фотками набіг натовп новоприбулих туристів. Майже всі японці, майже все у паперових масках. І вони анкети вже заповнені! Мабуть організована група. Один з японців – неймовірно стародавній дідусь в інвалідному візку. Теж турист, однак.
Рада. Заздалегідь скачайте та заповніть анкету для отримання візи Непалу в аеропорту Катманду
У черзі познайомились із хлопцем із Москви. Заробляє викладанням йоги. Він уже третій чи четвертий раз у Непалі, привіз своїх учнів на семінар (просто трекінг + медитації). Ми накинулися на нього з питаннями про перміти, ціни, таксі, готелі та іншу метушню.Підійшла моя черга. Щось невиразно спитали. Англійська у них, не краще ніж в Індії – говорять жваво, але акцент і наголоси жахливо незвичні. Візу на місяць дають без проблем. Але виявляється, що вона спливає за день до нашого відльоту. Гаразд, потім розберемося. Головне – до перевалу доповзти. Такаформулювання сенсу буття буде актуальним ще 2 тижні.Отримали багаж. Зняти плівку виявилося нелегким завданням. Ой, крізь дно рюкзака стирчить одна з трекпалок – треба було вістря не газетою замотувати, а засунути в пластикову пляшку.
Перед стрибком у прірву.
Останні хвилини спокійного життя. Зараз ми вийдемо назовні і життя понесеться галопом. За сьогодні треба встигнути:
- отримати перміти
- знайти готель
- запастись рупіями на весь похід
- зателефонувати додому
- купити квитки на автобус до Думре
- митися
Таксі в казку.
На виході з аеропорту на нас чекають зазивали (таксі). Шумлять, питають, натякають, що довезуть у Тамель за 200 рупій, але за руки не вистачають. Робимо кам’яні особи і крокуємо прямо. У літаку я так і недочекався своєї черги до туалету, тож шукаю цей заклад на землі. Він наприкінці критої галереї, праворуч.Коли я повернувся, моїх друзів майже не було видно – обступили таксисти. Я говорю їм, що нам не в Тамель, а за пермітами. Половина відразу відвалює. Ті, хто залишився, намагаються переконати, що контора з пермітами вже закрита (2 години дня). Все ясно – їм вигідніше везти нас у готель та отримати там відкат. Я наполягаю наконторі та чую космічну ціну 800 рупій. Мої супутники, які до того не втручалися в торг, допомагають послати до біса цих здирників.Сміливо тупаємо кудись. Чим далі відходимо виходу з аеропорту, тим скромніші запити у таксистів. Зрештою, ловимо машину, яка ще не встигла заїхати на територію. Водила зрозумів куди нам треба, не лізе з порадами і хоче лише 250 рупій.Машинка крихітна. Рюкзаки кинуті у багажник видавлюють заднє сидіння на 30 сантиметрів уперед. Їхати не зручно, але я дивлюся у вікно і поступово мене накриває. Це солодке почуття, це повернення, але не додому, а на пригоду. Я дізнаюся багато вже баченого в Індії: божевільний трафік, хаотичні вивіски, дроти, щільна забудова, жінки в сарі, купи сміття на узбіччі. І все це (включаючи сміття) чомусь мені подобається і приносить задоволення.Дивлюся на дружину – вона теж сяє від щастя. Навперебій намагаємося щось пояснити Тарасові, але йому і без нашого щебету вражень вистачає.На дорогах дуже мало мото та велорикш. Зате багато маленьких таксі та мотоциклів (переважно Honda Hero та Bajaj Pulsar). Чим ближче ми до центру, тим повільніше рухається потік. Корок! Водила не витримує і повертає до підворіття. Вулички шириною 2 метри, із зустрічним не розминешся, зате можна їхати, а нестояти.
Отримання пермітів.
Десантуємось на краю великого парку Bhrikuti Mandap Park. За ідеєю, десь тут непальський Діснейленд та зоопарк. Але це потім, треба поспішати – раптом офіс дійсно закриється.Контора з видачі пермітів Nepal Tourism Board – велика нова будівля на розі Durbar Marg та Pradarshani Marg. Усередині спокійно. На диванчику за низьким столиком двоє блідолицих заповнюють анкети. Я консультуюсь з адміністратором і починається нескінченна писанина. Заповнюємо десятоканкет де вказуємо маршрут походу, терміни, номери страховок, домашні телефони (про всяк випадок) та купу інших відомостей. До кожної анкети потрібно прикріпити фотку. І запас їх швидко скорочується. Думаю, для візи та усіляких пермітів треба брати не менше 10 фотографій.
Рада. Для віз, пермітів та інших документів треба брати не менше 10 фотографій 3*4 см
В одному кабінеті отримуємо перміт на відвідування Annapurna Conservation Area (це основний документ). В іншому кабінеті оформляємо TIMS (Trekkers Infromation Management System) – штука покликана забезпечити нагляд за кожним туристом. Система нова, на маршруті поки що цей папірець вимагають рідко, але, як говорити, влучно.Черг у конторі не було і весь процес зайняв трохи більше години. Але це ввечері. Не знаю, як у них справи в першій половині дня.
З дорогоцінними пермітами в кишенях ми вийшли надвір. Настрій був піднятий. Нарешті почуваюся в безпеці та починаю фотографувати.Хотілося ходити. І ми пішли. Заглянули на сусідню автостанцію, дізнатися про завтрашній автобус. Вона виявилася вкрай убогою – упереміш ятки і автобуси на курній землі (без асфальту). Судячи з повної відсутності блідолих, потрібний нам автобус тут не причалює.
Пішки до Тамелю.
Я давно вже ввімкнув GPS і тепер орієнтувався. Прикинув, що до Тамеля менше 2 км. Опитали таксистів, ті побачивши рюкзаки за спинами, заломили 400 рупій і були благополучно послані до лазні. Вирішили йти пішки.
Серед порожнього поля (Khula Manch) поставили сцену, перед якою спокійно сиділо на землі безліч пістрого народу. На сцені також спокійно сиділи якісь релігійні діячі (мені так здалося).
Над великими магістралями на зразок Kantipath Rd зроблено надземні переходи. З них дуже зручно фотографувати вуличний рух та орієнтуватися.
Поринаємо в маленькі вулички. Ідемо, крутимо головами. Дорогою спустошуємо банкомати.Чим ближче до Тамелю, тим більше білих, магазинів із сувенірами та туристичним спорядженням. Розпочинаю пошук готелю. Оглянувши п’ять дешевих закладів. Продовжувати пошук ліньки – ідемо в готель середнього рівня Lucky Star. Тут, звичайно, дорого (1000 рупій за 3-місний номер), зате тихо. Вікна виходять на подвір’я, де не так шумно, як на проїжджих вулицях.
Менеджер готелю намагається напарити мені екскурсії, таксі, носія та гіда для треку. Квитки до Думре у нього коштують 500 рупій.
Вечірня прогулянка за квитками.
Швидко кидаємо рюкзаки та вирушаємо на пошуки більш бюджетних автобусів. Надворі вже темно і прохолодно – одягаю фліс і включаю ліхтарик. GPS допомагає не заблукати в напівтемних вулицях (увечері на пару годин вирубують світло). Світяться лише магазини – перед кожним торохтить генератор.У найближчому агентстві шукані квитки коштують уже 450 рупій. Отже, ми рухаємося у правильному напрямку (в обох сенсах цього виразу).Як і підказував LP (путівник Lonely Planet), на розі Tredevi Marg та Kanti Path знаходимо автобусну контору Greenline. Місця на завтра є, але ціни захмарні (здається 15 доларів). Йдемо далі.На перехресті перед колишнім новим королівським палацом стоїть світлофор. Він же безкоштовне шоу (швидше за все вікторина), бо вловити залежність між сигналами світлофора і рухом потоків машин і пішоходів дуже важко. Можливо, її взагалі немає.До речі, на всіх великих магістральних вулицях посередині стоять бетонні роздільники. Дуже похвальна практика.Повертаємо праворуч і в темряві повземо вздовж стін американського посольства (орли, прапори, колючка, охорона з автоматами). Запитуємо перехожого, він стверджує, що автобуси стартують прямо тут. Тоді заходимо до першого ж агентства та купуємо квитки за 350 рупій з особи.
Обмін грошей на рупії.
На зворотному шляху дізнаємося скільки коштує фото на перміти в одній фотолабораторії – 150-200 рупій плюс 2 години часу. Не дуже й хотілося. Справа в тому, що у дружини не вистачило фото для TIMS. Але це не важливо.Набагато важливіше роздобути необхідний запас місцевої валюти. Ми прикинули, що для першої гірничо-похідної частини нашої подорожі нашій дружній команді вистачить 100 тисяч рупій. Міняти дефіцитні долари зовсім не хотілося, тому ми максимально намагалися вичавити наші картки (Visa і MasterCard від банку Аваль).Експериментально з’ясували, що за день можна знімати гроші можна лише 5 разів, а за один раз банкомат дає не більше 15000 рупій. На жаль, у ході експериментів із численними банкоматами ми вичерпали кількість спроб.Довелося дзвонити в Україну, до служби підтримки банку, щоб вони на 1 годину зняли всі обмеження. Дзвінок коштує лише 15 рупій за хвилину.
Кінець довгого дня.
Ще дорогою Тамель я помітив ресторан Helena, рекомендований всезнаючим LP як найвищий rooftop у столиці. Дах там справді дуже високий, але дивитися виявилося нема на що – місто майже не світилося. До того ж стало прохолодно і ми вирішили вечеряти на найтеплішому та затишному першому поверсі. Пам’ятаючи застереження Neudachnika їли лише “надійні” страви. Витратили 700 рупій на трьох.Дорогою до готелю я купив кишеньковий варіант карти Annapurna Area за 200 рупій. Велика карта коштувала 500, але високої деталізацією не відрізнялася і була віднесена до загону безглуздя.Хлопець на рисепшені заприсягся, що гаряча вода буде через 5 хвилин. І на його щастя вода пішла. У нас вистачило сил тільки помитися і впасти в ліжка. Непальську телику так і не включили. І що набагато гірше, не перебрали речі. Адже була можливість на час треку залишити зайве барахло на збереження у готелі.
Рада. Залиште в готелі речі не потрібні в поході. Ця послуга безкоштовна, якщо ви по дорозі назад зупинитесь тут же