Цілий день пройшов у непальських автобусах. Комфортність автобусів обернено пропорційна відстані до столиці. Спочатку напівпорожній туристичний, потім дах рейсового, перенаселена начинка рейсового та нарешті дика стрибка на вибоїнах у мікроавтобусі-всешляховику.Маршрут: Катманду – Думре – Бесісахар – БхульбхулеПроїхали: 160 км за 13 годин із чотирма пересадками.Висота над рівнем моря: 840 мМісцевість: асфальтована траса, вибоїста ґрунтовкаВстали рано, зібралися швидко, йшли ще швидше – було дуже прохолодно. О 6:10 вже стояли перед агентством, чекали на автобус. Власне, наш автобус давно прибув, як і багато інших. Їхня нескінченна низка вишикувалася вздовж вулиці. Невже вони заповняться туристами? Бліднолиця поки раз-два і влаштувався.Ми чекали на посадку. Менеджер сказав, що до відправлення ще 40 хвилин. Я подумав, що насидитися сьогодні ще встигну і почав активніше оглядати околиці. Мимо пробігла підтюпцем європейка з плеєром. Хм, похвально. Цікаво, вона тільки магістралями бігає чи десь є підходящий парк?Не встиг я додумати, як на протилежному боці вулиці прогуркотів цілий взвод солдатів у камуфляжі. Теж бігають. Спортивна країна, однак.
Поступово підтягувалися пасажири. Рюкзаки та інший багаж віддавали для навантаження на дахи автобусів, а самі курили, читали ранкові газети та грілися чаєм з молоком. Тарас захотів кави, і вирушив до найближчого пересувного кіоску, виявляти чудеса винахідливості. Справа в тому, що англійської та тим більше непальської мов він не знає, а спілкуватися з місцевими якось треба.Поруч із кіоском зібралося чимало різношерстої публіки. Водії автобусів, продавці газет та звичайно туристи. Хтось вже запакувався у гортекси та вібрами, явно плануючи сьогодні надвечір бути на Евересті. Хтось сяяв небесно блакитними джинсами та незаймано білими футболками. Один молодий англієць привернув мою увагу незвичним одягом – щось на зразок шкіряного піджака-дубленки (тобто на хутрі) плюс гостра в’язана шапочка з ламами (ймовірно бував у Перу). Через плече сума з путівником та дзеркалкою. Було б прикольно, якби на цьому його багаж обмежився. Але пізніше ми неодноразово зустрічали цього англічанина на треку і переконалися, що рюкзак у нього є, а носія немає. Наша людина!
World Wide Travel (Катманду – Думре).
7:10. Ми рушили. Автобус напівпорожній, як і більшість інших. Чи не сезон чи що? З нами їде група туристів, які купили в якомусь агентстві рафтинг-тур. Їм виходити раніше, ніж нам. Тоді автобус зовсім спорожніє.Містом автобус просувається дуже повільно. На всіх великих вулицях чергують представники (та представниці) Traffic Police та перевіряють якісь папери. Мабуть, подати на благоустрій доріг.Проїжджаємо величезний стадіон. Непальські солдати тут зайняті самовдосконаленням – бігають, підтягуються, відпрацьовують удари.
8:00. Катманду нарешті закінчився. На зміну хаотичним будовам прийшла ритмічна картина полів. Кожні 100 метрів проїжджаємо якусь артіль з виготовлення будматеріалів. У них дроблять щебінь, збирають гальку, обпалюють цеглу. Мабуть, у країні будівельний бум.
Місто Катманду розташоване у широкій долині. А долина – на великому плато заввишки близько 1300 метрів над рівнем моря. І наш автобус мав спуститися з цього плато в глибоку долину вже не пам’ятаю якої річки. Вузький серпантин із завидною постійністю веселив нас зустрічними вантажівками, жебраками практично на проїжджій частині і легкою нудотою від нескінченних поворотів.9:30. Зупинка для перекушування в придорожній забігайлівці Гамлет. З прочитаних звітів ми вже знаємо, що тут зупиняються абсолютно всі, і зайвих питань не ставимо. Розминаємо ноги, доїдаємо куплені у столиці булочки.
Маленька накладка.
Після їжі та свіжого повітря в автобусі мене розморило, я втратив пильність, заснув. Ми десь зупинялися, висаджували рафтерів. Знову їхали далі вздовж нескінченної річки. Підібрали білих дівчат у якомусь селі. Скільки можна їхати вже майже годину дня!Щоб зорієнтуватися включаю GPS. Цієї дороги немає на моїй карті, але є Покхара і до неї вже дуже близько. Дивно…- Шановний, – звернувся я до водія. – Чи скоро прибудемо в Думрі?- Вже пів-години як проїхали :)- Ч-ч-ч-ерт, як несподівано!Коротше кажучи, треба було менше соромитися і частіше нагадувати водієві про себе і про необхідність висадити в Думрі.
13:00. Автобус причалив біля чергового дорожнього ресторану для туалетно-обідньої перерви. Ми ж, отримавши багаж, стали на узбіччі. Ловитимемо проходять автобуси у зворотному напрямку.Загалом через 10 хвилин нас підібрав переповнений Local Bus. У салоні місць не було, і ми з цікавістю полізли на дах. Задоволення коштувало 40 рупій з людини і, запевняючи кондуктора, мало тривати 30 хвилин.
Автобус їхав повільно і нам просто виходило ухилятися від гілок, посміхатися сусідам непальцям, знімати фото і відео, поправляти рюкзаки, що сповзали, і, покращивши мить, розім’яти пальці, мертвою хваткою чіпляються за поперечини багажника. Іншими словами, їхати на даху не страшно, але мізки чітко розуміють свою беззахисність і нишком від цікавого господаря, вживають заходів безпеки.
Танці з бубном та автобусом (Думре – Бесісахар).
Проїхавши 16 км, ми нарешті висадилися на благословенну землю селища Думре. І тут почався такий бардак, що я навіть перестав фотографувати.Я спитав про Бесісахар, і якийсь зазивала-розводила тут же підхопив нас і затяг у автобус, що вже відбуває. Все круто, їдемо. Раптом я згадую, що не спитав ціну. Кондуктор самовпевнено либиться і оголошує вирок – 500 рупій із людини. Спроба торгуватися ні до чого не призводить – у нього в салоні вже сидять четверо лопухів, які заплатили такі гроші, і кондуктор просто не може опустити ціну, інакше вони теж захочуть знижку. Ми швиденько вистрибуємо з надто дорогого автомобіля.
Рада. Завжди (у транспорті, готелях, ресторанах та купівлі інших послуг) домовляйтеся про ціну до того як приступите до споживання послуги. Це дає вам важіль впливу (можливість відмовитися) і тим самим знижує ціну.
Незабаром знаходимо інший автобус за 100 рупій із людини. У нього інша проблема – хоч закликала і обіцяє відправлення протягом 10 хвилин, але салон занадто порожній – доведеться чекати наповнення. Щоб залучити нових пасажирів і не розлякати тих, хто вже набрався, водій напару із сигнальним хлопчиськом виконують шаманський танець із бубном. Кожні 5 хвилин автобус заводиться, бібікає, хлопчик починає лупити по корпусу серіями по 2 удари (сигнал до початку руху), автобус проїжджає пару метрів уперед, пару метрів тому, зупиняється.Цей цирк триває півгодини і збирає повний аншлаг (автобус наповнений до краю).14:15 Нарешті ми вирушаємо по-справжньому. Їдемо повільно, довго з купою зупинок, адже це не туристичний, а звичайний місцевий автобус. Селяни входять і виходять, щось бурхливо обговорюють, нечисленні білі дрімають стиснуті у своїх кріслах – усі вони їдуть до кінцевої.Сонну атмосферу трохи розбавляє Тарас. Він поступається місцем непальському дідусеві! Спочатку старий довго не може зрозуміти, навіщо блідолиций встав, якщо не збирається виходити з автобуса. Потім до нього “доходить” і він починає щось жваво розповідати Тарасові. %D0%BB%D1%8C%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%8F%D0%B7%D1%8B%D0%BA” title=”державна мова Непалу”>непали звичайно). Сусіди також звертають увагу на незвичайний вчинок європейця та обговорюють цю подію.
Ознаки цивілізації (Бесицукор – Бхульбхуле).
16:30. Прибуваємо до Бесіцухара. Треба вирішувати, чи намагатись їхати далі чи залишитися на нічліг тут. Інформації для ухвалення рішення обмаль. Невідомо, де стоять автобуси на Бхульбхулі, де хороші готелі в Бесісахарі.Довго не думаємо. Після довгого сидіння в автобусі хочеться розім’ятися і вирішуємо йти на розвідку. Запитали місцевого, він вказав напрямок і сказав нікуди не повертати. Ідемо, довго йдемо. Пройшли центр із готелями та туристами, пройшли чекпойнт TIMS. Село вже майже закінчилося, а автобусів нема. І запитати нема в кого: (Продовжуємо йти доки не помічаємо рух унизу біля річки. Мікроавтобуси! Біжимо до них (раптом останній рейс). Квиток 200 рупій з особи. Місць майже немає. Світла сідає на двигун спиною до водила, я забиваюсь у дальній кут. Тарас лізе на дах.Дорога моторошна. Мікроавтобус показує чудеса прохідності і вперто повзе грязюкою, форсує річки, підіймається на кам’яні осипи. Щиро кажучи, я вражений. У нас навіть в “асфальтовані” села не завжди транспорт ходить, а тут – регулярні рейси бездоріжжям.Поруч сидять непальські школярки та пишуть СМСки. Значить, у них тут і мобільне покриття. Коли ми проїжджали чергову мікродеревину, в одній із глиняних халуп із незаскленими вікнами я побачив підлітка за комп’ютером.За вікном стемніло. Тарас спустився до салону – на даху стало важко ухилятися від невидимих гілок. І знову до нього чіпляється цікавий місцевий і відбувається подібність діалогу на пальцях. Обговорюють способи самозатримання на даху без допомоги рук і інші аспекти виїздки непальських багажників.18:30. Прибули до Бхульбхула. Відважний мікроатобус подолав 10 км за півтори години і доставив нас і ще 4-х блідолицих прямо до найбільш рекомендованого готелю селища – Torung La Guest House.За 250 рупій ми отримуємо скромний номер із вентилятором. Туалети та душ (цілком пристойні) на подвір’ї. Дотримуючись рекомендацій путівників, насамперед замовляємо вечерю, а потім уже йдемо в душ змивати втому.
Рада. Після приходу в готель відразу замовте вечерю на потрібний час. Його готуватимуть 1-2 години. Сніданок також замовляйте з вечора.
Їжа готова за 40 хвилин. Все смачно крім явно порошкового картопляного пюре – Smashed Potato with Cheese. Більше цю страву ми в Непалі не замовляли – брали лише смажену та печену картоплю.Трохи говоримо про сенс подорожей, я намагаюся вникнути в завтрашній маршрут, але сил немає і ми валимося спати.Це був третій день мандрівок Непалом. Вибирайте, що читати далі:
- Наступний, 4-й день – Нарешті пішки.
- Попередній, 2-й день – Катманду, перміти та банкомати.
- Зміст іпосилання на всі дні поїздки.
Кирило Ясько. 14 лютого 2010 року.