Книга Гумільова зацікавила мене з перших сторінок (я почав читати її на вершині Олімпу< /a>). Раніше я краєм вуха вже десь чув про теорії пасіонарності і в принципі здогадувався про що говоритиме автор. Але одна справа здогадуватись, і зовсім інша – почути самому, що… шило в дупі це від Бога і його можна передати у спадок.Перші розділи твору викликали в мене бурхливе захоплення. Гумільов вразив не стільки своїми теоріями, скільки неординарністю питань, що виникали в нього в голові. Що таке подія? До гуманітарних чи природничих наук належить історія? І так далі.Мені виявилася дуже близькою і зрозумілою ідея пасіонарності, як наділеності надлишком енергії, яка просто вимагає негайної реалізації. Я відчуваю в собі якусь дещицю цієї енергії, іскру пасіонарності, і не соромлюся час від часу роздмухувати її у величезне полум’я. І мені приємна думка, що мої діти мабуть отримають заряд пристрасті.
Що саме викликає пасіонарні вибухи (мутації, спалахи наднових або сонячні затемнення) питання звичайно цікаве, але набагато більше мене цікавить на якому етапі, на думку Гумільова знаходиться зараз російський етнос. У своїй книзі він навмисно не розглядає сучасність, обґрунтовуючи це неминучими спотвореннями близькості (зайвим включенням спостерігача до складу системи, що спостерігається). Та й книга написана ще за Союзу – навряд чи це сприяло відвертості, Гумільов і без цього страшенно смілив у висловлюваннях щодо теорій Маркса.Під кінець книги автора понесло, він нескінченно сипав історичними прикладами та аналогіями, і це трохи підзавантажило мою свідомість. Але немає зла без добра – я переконав себе, що прослуховування лекцій у стані трансу, це найпрогресивніший метод вивчення історії.
