Вперше потрапивши до Індії та Непал у далекому 2009 році, я був зворушений тим, як багато у них “наших” чорнобривців (українська назва чорнобривців). Вони не лише прикрашали домашні квітники, а й активно використовувалися у релігійних ритуалах. Гірлянди з яскраво-жовтогарячих квітів органічно виглядали і на індуїстських святих садху і біля буддійських ступ. Що ж, подумав я, не дарма ми ІНДО-європейці – у нас спільні предки (невгамовні арії) та багато спільних традицій, у тому числі любов до чорнобривців. На жаль, я погано розуміюся на українському фольклорі та народних традиціях, але те, що чорнобривці є одним із наших національних фетишів (на зразок вишневого саду біля білої хатки під солом’яним дахом) відомо навіть мені.
І раптом сьогодні, в процесі роботи над статтею про непальський новий рік (святкування якого неможливо уявити без помаранчевих квіткових гірлянд) я дізнаюся, що батьківщина чорнобривців – Південна Америка. Відповідно потрапити в Україну чи Індію вони могли аж ніяк не раніше за Колумбову подорож, а скоріше навіть набагато пізніше. Невеликий сеанс гугленія підтвердив мою гіпотезу – чорнобривці потрапили до Європи у 16 столітті, а до нас дісталися лише у 18 столітті. Виходить, що й українська та непальська любов до чорнобривців – явище вкрай молоде (за історичними мірками).
Ви ж розумієте, що цей факт миттєво позбавляє поклоніння Tagetes erecta (латинська назва наших квіточок) левової частки сакральності. На чому тоді будувати національну ідентифікацію?
Якщо її взагалі потрібно штучно будувати (у чому я дуже сумніваюся), то думаю корисно було б вибрати точкою опори людей, а не берізки, заходи сонця та інші елементи пейзажу. Наприклад зайнятися самогіпнозом і почати переконувати себе у вродженій підприємливості, життєрадісності та працьовитості :) А захоплюватися квітами можна просто за їхню красу, без жодних спроб привласнити собі (своєму народу) ексклюзивне право на любов до цього біологічного виду.
P.S. поки працював над цією заміткою, мені весь час хотілося написати слово чорнобривці українською чи хоч би через “И”. А то “і” в середині слова моторошно ріже слух. Майже як “ПІІво” зі знаменитого анекдоту.
І насамкінець текст пісні “Чорнобривці” Володимира Верменича та Миколи Сінгаєвського
Чорнобривців насіяла мати
У моїм світанковім краю.
Та й навчила веснянки співати
Про квітучу надію свою.Приспів.
Як на ті чорнобривці погляну,
Бачу матір стареньку.
Бачу руки твої, моя мамо,
Твою ласку я чую, рідненька.Я розлуки та зустрічі знаю,
Бачив я у чужій стороні
Чорнобривці із рідного краю,
Що насіяла ти навесні.Прилітають до нашого поля
Із далеких країв журавлі.
Розквітають і квіти, і доля
На моїй українській землі.